Творчість вчителів "У рідному краї і серце співає"

БАЦЮН Наталія Михайлівна народилася в 1968 році в селі Тайки Ємільчинського району, від 1976 року проживає в селі Середи. У 1985 році закінчила Середівську загальноосвітню школу І-ІІІ ступенів, у 1990 – Житомирський державний педагогічний інститут імені І.Я. Франка (філологічний факультет). Працює вчителем української мови та літератури Середівського закладу загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів. Вчитель вищої категорії, має педагогічне звання «старший вчитель». Керівник шкільного гуртка «Літературна світлиця». Нагороджена грамотами районного відділу освіти та обласного управління освіти.                                                             

У вільний час любить читати художню літературу. З шкільних років займається віршуванням (пише українською та російською мовами). В студентські роки була членом інститутського літературного гуртка. Творчий доробок Наталії Михайлівни складає понад три сотні віршів. Учасниця літературних читань (2016 р., м. Новоград-Волинський), районного фестивалю-конкурсу «Поетичний марафон «Оксія» (2016, 2017, смт Ємільчине). Друкується на сторінках районної газети «Народна трибуна». Авторські вірші включено до збірки Ємільчинщини «Село моє – Поліський край квітучий» (2014). Мріє про видання власної поетичної збірки.

У ріднім краї

(постмодерністські мотиви)

У ріднім краї

Світає…

Ранок босими ніжками

Біжить по холодній росі,

Проганяє ніч…

Зелених коників срібними віжками

Впрягає у сонячну вісь…

У ріднім краї

Усе співає…

Ранкова пташка тоненьким голосом

Мелодію дивну бринить,

Будить тишу…

Сонце на сході червоним поясом

Оперізує неба блакить…

У ріднім краї

Душа ясніє…

Здається б, крила – і вмить

Злетіла б птахом у чисте небо

Свою мелодію творить…

Блакитноока Уборть

Цю диво-річечку притінюють ліси,

Козулі  влітку в ній тамують спрагу.

Блакитноока панночка поліської краси

Дарує людям силу і наснагу.

Її ім’я таке таємно щемне,

З давніх-давен красу цю Уборть звать.

Легендами, немов квітками терну,

Обсипана її дзеркальна гладь.

У витоків колись були меди,

Солодко-терпкі, із бортів добуті.

З’їжджались звідусіль по мед сюди –

Його смаки ще й досі не забуті.

На плесі лебеді – господарі, не гості,

Сліпучо-білі, горді і сміливі.

Живуть вже тут багато років поспіль…

Ця річка – наша гордість, наше диво.

Бересток

Мене зустріла річка тихим шумом хвиль

Й таємним шепотом похилених беріз.

Кудись відразу зникли втома, сум і біль,

Ні сліду розпачу, ані краплинки сліз!

Я набираю повні пригорщі води,

Вона, на диво, дуже чиста.

У ній пливуть легкі хмарки кудись

Й гойдається опале листя.

А он верба полоще довгі коси,

Голублячи двох лебедів, мов мама.

У Берестку купається небесна просинь,

А над водою чешуть бороди тумани.

Пливе кораблик білий, паперовий,

Сміливо й легко він кудись пливе.

Гойдають мрії хвилі Бересткові,

Несуть душі моїй щось гарне і нове.

Безсмертна наша Леся Українка

Горджуся тим, що я дитина краю,

Де народилась мужня і безсмертна жінка,

Яку весь світ шанує й пам’ятає,

Це наша гордість,  наша святість – Леся Українка.

Її життя болюче і прекрасне.

Все в боротьбі, у пошуках і у творінні,

Хоч і боліло їй нестерпно й часто,

Та мужньо билось серце в творчому горінні.

Гортаю сторінки та вчитуюсь у вірші

І відчуваю: сила йде від них й тепло,

Немов живий, рядочок кожен наче дише,

На сторінках минуле наче ожило.

Старезний ліс… Верба нагнула гілки,

Казкова Мавка у зеленому вбранні,

А музика Лукашевої сопілки

Здається, що в душі бринить мені.

А ось рядки, написані в далекім краї,

В них сум за Україною звучить.

Не плаче Леся, ні, лише зітхає,

Що тяжко там, на Батьківщині, жить.

Тендітна жінка мала слово, наче крицю,

І підняла її, як зброю в боротьбі .

Моєму поколінню в неї є чому повчиться,

Щоб захищать Вкраїну, щоб народ любить.

Сьогодні ми в біді, в страшному горі,

Та дух незламний: нас нікому не скорить,

Бо з нами Леся, як жива, говорить,

А у серцях досвітній той її вогонь горить.

БУКША Ілона Анатоліївна народилася у 1986 році в селі Клини Цюрупинського району Херсонської області. В цьому ж році зі своїми батьками переїхала на постійне місце проживання до села Середи. Випускниця Середівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів (2003), Житомирського державного університету імені І. Франка (2008). Від 2009 року працює вчителем початкових класів Середівського закладу загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів, спеціаліст першої категорії. Переможець районного конкурсу «Вчитель року – 2017» в номінації «Вчитель початкових класів». Нагороджена грамотами районного відділу освіти та обласного управління освіти.

Будучи чутлива до всього, що оточує, Ілона Анатоліївна закохана у неповторну красу Поліського краю. Коли є натхнення, свої ніжні почуття виливає у щирі поетичні рядки. Свої аматорські поезії з задоволенням декламує рідним, колегам по роботі та своїм вихованцям. Учасниця районного фестивалю-конкурсу «Поетичний марафон «Оксія» (2017, смт. Ємільчине). Авторські вірші включено до збірки Ємільчинщини «Село моє – Поліський край квітучий» (2014).

УКРАЇНА МОЯ

Україна, моя ріднесенька земля!

Чому такою важкою є доля твоя?

Чому не залишить у спокої війна,

Яка безжально забирає людські життя?

Ще за часів Київської Русі

Тебе розривали всі на шматки,

То польська шляхта, то орда,

Але ж ти вистояла, ти змогла.

Підняли тебе з колін славні козаки,

Які обороняли землю скільки могли.

Яскравим прикладом, показали нам усім,

Як потрібно берегти волю на світі цім.

Та знову загарбники на неньку нападали,

Бездушно і цинічно українців вбивали.

Все, що тільки можна вони грабували,

Своїми ногами нашу земельку топтали.

Дорогою ціною далася нам перемога

Та серце й досі не залишає тривога,

Бо ж знов на Україні кров проливається,

А земля від ворожих пострілів здригається.

Браття і сестри, за Україну молімося,

До останнього свого подиху борімося

За правду, за мир, за свободу

І, врешті-решт, ми здобудемо перемогу.

9 ТРАВНЯ

Дев’ятого травня щороку

Обеліск скликає людей,

Щоб згадати ту пору,

Коли було море смертей.

То був страшний час для України,

Коли наша земля чорніла від вогню.

Було безцінним життя людини –

У загарбників воно не викликало жалю.

Віддавали життя не вагаючись,

Діти, дорослі, старі

Понад усе сподіваючись,

Що колись буде мир на землі.

Багата наша країна воїнами,

В очах яких не було страху.

Вони нелюдськими силами

Вибороли довгожданну волю свою.

Височіє гранітний обеліск,

А за ним велика плита.

Чути лиш тихий шепіт віт,

Коли перечитуємо славетні імена.

Сидять скромно ветерани,

Слухаючи до болю жалкі пісні.

Роз’ятрили їхні старі рани,

Які ніколи не забути в житті.

Мовчить верба, схиливши віти,

Закурликали в небі журавлі,

Як хочеться всім мирно жити,

Щоб були щасливі долі людські.

Пам’ятайте тих, кого вже нема,

Віддавайте шану тим, хто живе,

Адже герої ризикували недарма,

Бо правда завжди гору візьме.